18 | 08 | 2017
ВДС бібліотеки
Послуги бібліотеки

Інституційний репозитарій



URAN

Facebook.com
Головна Моя рідна Полтавщина Видатні діячі з Полтавщини
Останні виставки
Останні новини
Видатні діячі з Полтавщини
Василь Симоненко - класик української літератури XX ст. PDF Друк e-mail
П'ятниця, 14 липня 2017, 15:06

simonenko

Василь Симоненко  -  класик української літератури XX ст.

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем.До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю. Він дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум.

У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка де навчався разом з Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме в студентські роки в нього загорається іскра до творчості та поезії зокрема.

Працював у редакціях трьох газет: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» та «Робітнича газета» в якості кореспондента. Товаришував з Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді у Києві. Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістедесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1952 році його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Можливо, феномен творчості Василя Симоненка, яка з роками набуває ще більш глибинного і пророчого змісту, треба шукати в його особистості, у відсутності конфлікту між талантом і чесністю, між громадянською позицією і його суто людськими якостями? Може, тому, звертаючись до всіх нас разом, він говорить з кожним окремо, і в голосі його немає фальші:

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати...
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги».

Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців – саме туди ходив пішки до школи Василь. Онук Панаса Щербаня, Федір, «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя, Федір, як і онук Федора Григоровича, Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком».

Все недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі по його народженню батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

         Перетворення не надто відомого молодого поета й журналіста з Черкас Василя Симоненка на «обранця, вустами якого промовляє доля нації» (за словами діаспорного критика І. Кошелівця), або ж «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) відбулося фактично протягом двох-трьох років (1964-66) після передчасної смерті поета.

 

CYLmISVUAAA53nW

Джерела:

http://dovidka.biz.ua/vasil-simonenko-tsikavi-fakti/
https://vasylsymonenko.in.ua/statti/fenomen-vasylya-symonenka-z-nagody-80-richchya-z-dnya-jogo-narodzhennya

 
Цікаві факти про Гоголя PDF Друк e-mail
Вівторок, 11 липня 2017, 14:53

692949096М.В. Гоголь походив з роду славних українських козаків. Він народився на Полтавщині в Україні, в сім’ї поміщика полтавської губернії.

 Ім’я майбутній письменник отримав на честь ікони Святого Миколая, яка зберігалася в церкві містечка, де жили його батьки (Великі Сорочинці).

Гоголь був з багатодітної сім’ї — третьою дитиною із дванадцяти (!) дітей: шість хлопчиків і шість дівчаток. Мати Гоголя вважалася першою красунею Полтавщини, була видана заміж у 14 років за батька письменника, вдвічі її старше. Вважається, що саме мати сприяла розвитку у письменника релігійно-містичних почуттів.

Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами.

Власну сім’ю Гоголь так і не завів, і, взагалі, невідомо, чи були у нього які-небудь зв’язки з жінками. Щоправда, навесні 1850 року Гоголь робив пропозицію (перше і останнє) А. М. Вієльгорській, але отримав відмову.

 Історія рідної України була для нього одним з найулюбленіших досліджень і захоплень. Саме ці дослідження підштовхнули його на написання епічної повісті «Тарас Бульба».

Гоголь соромився свого носа, і, мабуть, навіть художників просив згладжувати на картинах цей недолік зовнішності. Тому на всіх портретах письменника ніс виглядає по-різному. Можливо, одна з петербурзьких повістей Гоголя не випадково названа «Ніс».

 Гоголь був дуже сором’язливий: якщо в компанії з’являвся незнайомець письменник зникав з кімнати.Свій містичний твір — повість «Вій» — письменник називав народним переказом (розповідь він чув і записав, не змінивши в ньому ні одного слова), в той час як жоден з літературознавців, істориків, фольклористів жодного разу ніде не змогли знайти жодних згадок (усних або письмових), хоча б віддалено нагадували сюжет «Вія». Дослідники говорять, що, можливо, ім’я «Вій» вийшло в результаті з’єднання імені господаря пекла «Нія» (божества української міфології) і слова «вія», в перекладі з української означає «віко». Джерелом сюжету п’єси «Ревізор» був реальний випадок в одному з міст Новгородської губернії, про який Гоголю розповів Пушкін. Пушкін також запропонував Гоголю сюжет «Мертвих душ».

1392597568 184

Крім захоплення письменницькою справою, М.В. Гоголь любив займатися рукоділлям. Він добре готував, в’язав, шив, кроїв. Також Микола Васильович любив готувати і часто пригощав друзів галушками та варениками. Ще він варив особливий напій з козячого молока з додаванням рому, який жартома називав «гоголем-моґелем».

Цікаві факти про Гоголя стосуються його неординарної особистості. Так, він любив ходити по лівій стороні вулиці, тому завжди натикався на перехожих.

 Незвично те, що Микола Васильович у шкільні роки писав досить посередні твори, а успішним був в російській словесності і малюванні.

Для вирішення творчих питань при написанні чергового шедевра, Гоголь займався дуже дивною справою: він скачував з білого хліба кульки і гриз збережені з обіду шматочки цукру.

Свою популярність М. В. Гоголю принесла збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Другий том великої поеми «Мертві душі» спалив сам письменник в 1852 році.


Джерела: 

http://dovidka.biz.ua/tsikavi-fakti-pro-mikolu-gogolya/ 
http://cikavo.net/cikavi-fakti-pro-gogolya/

 
Лев Вайнгорт - легендарна людина, творець зовнішнього вигляду нашого міста PDF Друк e-mail
Понеділок, 26 червня 2017, 14:14

Єврейський хлопець з полтавської околиці», який мріяв уквітчати всю Полтаву мальвами, пропрацював її головним архітектором протягом 32 років. Аби не він, у місті могло й не бути багатьох нинішніх візитівок. Зокрема, білоколонного ансамблю навколо Корпусного парку, що дозволив колись назвати Полтаву «малим Петербургом». Нині провулок Вороніна у Полтаві (після декомунізації) носить ім’я Лева Вайнгорта.

Vajngort

У післявоєнні роки столичні архітектори розробили генеральний план «нової Полтави», у центрі якої не було місця парку, а пам’ятник Слави стояв би посередині суцільно асфальтовій круглої площі, оточеної 5-6-поверховими будівлями, облицьованими жовтуватою керамічною плиткою з вежами і шпилями. Проте на конкурсі проектів перемогла пропозиція молодого полтавського архітектора Лева Вайнгорта – відновити зведений у XIX столітті унікальний архітектурний комплекс Круглої площі, щоправда, не в такому вигляді, як це було до початку війни.

 Саме Лев Вайнгорт став захисником і охоронцем культурної спадщини, не дав у 1938 році розвалити дзвіницю на Білій альтанці, закрити перспективи міських вулиць, які відкривалися видами на монастир; оббудувати багатоповерхівками майданчик Спаської церкви та багато іншого.

Саме з його книги «Записки провинциального архитектора», оновлене видання якої презентували наприкінці 2012 року, можна черпнути чимало цікавинок про будівництво й руйнування визначних архітектурних пам’яток духовної столиці.

624520

Вайнгорт, Арія-Леон Семенович. Архітектор. Народився в Варшаві в 1912 р, але все свідоме життя прожив у Полтаві. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут (1938). З 1939 р - міський архітектор Полтави. На цій посаді він пропрацював 32 роки. Співавтор багатьох пам'ятників міста і багатьох наукових робіт з містобудування та архітектури Полтави. Автор і перший директор відновленої меморіальної садиби М. В. Гоголя в с. Василівка (Гоголеве) Шишацького району. Помер 18 квітня 1994 року.

Лев Вайнгорт у своїх спогадах написав, що мріяв перетворити Червону площу на площу мистецтв.«Там, як ніде в місті, дихає Історія», – зауважив він у книзі. – Саме на цьому пагорбі стояло стародавнє поселення. Тут же знаходилася в ХVІ-ХVII століттях Полтавська фортеця, від якої пішло наше місто, і стояла хата Івана Петровича Котляревського.

«І бачився мені в майбутньому комплекс схожий на той, що створили потім київські архітектори на Андріївському узвозі: садиба Котляревського, архітектурний музей в дзвіниці, майстерні художників і гончарів, художні салони і виставки, театральні студії ... А по всьому краю, під кручею, добре упорядкована пішохідна доріжка зі спуском (на кшталт тих, що зроблені недавно на Панянки)».

Проте у тодішньої влади було своє бачення і плани.

На початку 1967 року Лева Вайнгорта покликали в міськком партії і видали завдання: звести на Червоній площі над урвищем великий ресторан, як у Тбілісі на горі.

Тож архітектор мав терміново виїхати до Грузії з директором залізничного ресторану Південного вокзалу Шалвой Сербіладзе – для отримання проекту тбіліського ресторану.

«Безглуздо в цьому рішенні було все: і вибір місця поруч з Білою альтанкою, і «повторне застосування» чужого проекту, зробленого в чужій містобудівній традиції для інших умов», – так вважав Вайнгорт… Погана була сама ідея ресторану. Я розумів, що на площі повинні з’явитися ресторанчики, маленькі кафе, а може бути і кафе-виставкові зали. Але перегородити перспективу, зробити з ресторану головну домінанту площі, «натиснути» рестораном на садибу Котляревського (а саме поряд з нею планували розмістити друге видання тбіліського шедевра) – вважав неприпустимим».

Тож архітектор почав затяжну боротьбу. Для цього заручився підтримкою в Держбуді України, де чиновники вміли тягнути з рішенням. Почали надходити листи в Полтаву до вимог розрахунку вартості одного посадкового місця грузинського проекту в порівнянні з даними типових проектів для України, геологічних довідок.

Врешті решт, разом із Шалвою Сербіладзе, Вайнгорт зумів домовитися «посунути» ресторан туди, де він зараз знаходиться.

«Звичайно, і в нинішньому своєму вигляді ресторан «Лілея» не став окрасою площі і міста. Але могло бути значно гірше. До сих пір вважаю будівництво цього ресторану однієї з найбільших містобудівних помилок у Полтаві» – написав у своїх записках архітектор

Лев Вайнгорт був одруженим. Відомо, що діти видатного архітектора – Тетяна Шульгіна та Володимир Вайнгорт брали участь у наукових конференціях, таких як «Вайнгортівські читання». До речі, син Вайнгорта – доктор економічних наук, мешкає в Естонії.

В 2012 році до 100-річчя від дня народження Вайнгорта книгу «Записки провінційного архітектора» перевидали. Друге видання «Записок провінційного архітектора» – особливе в багатьох деталях: крім кращої якості друку, від попереднього його відрізняє суттєвий додаток – рідкісні фотографії з архіву архітектора, а також спогади людей, які працювали з ним, знали його.

Джерела:

http://kolo.news/category/suspilstvo/297#sthash.dikrZLCQ.dpuf
 
        http://www.visnyk.poltava.ua/articles/1354801230/

 
Цікаві факти біографії Пилипа Орлика – автора першої української конституції PDF Друк e-mail
Понеділок, 22 травня 2017, 12:21

Доля зіграла з Пилипом Орликом не дуже кумедний жарт. Автор важливого в історії України політичного документу народився не в Україні і помер за її межами. Привітні білоруські поля зустріли на світ маленького Орлика в далекому 1672 році. Це було недалеко від Мінська. Сім’я Пилипа мала родовите коріння. Славні нащадки литовської шляхти чеського походження — Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську короля Речі Посполитої, загинув на 51-у році життя під час польсько-османської війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Мати — Ірина Орлик.

Цілком логічно, що юний Пилип отримав престижну на той час освіту. Навчався він у єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році. Був топовим відмінником, мовою сучасності – мав червоний диплом. Під час навчання він проявив талант до ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.

Кар’єру Пилип Орлик розпочав у релігійній організації. Він служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита. Але доля закинула молодого офіс-менеджера до Полтави. Він влаштувався на службу до Полтавському полку. Але довго у Полтаві Орлик не працював.  Незабаром він став старшим військовим канцеляристом і реєстром головної військової канцелярії Війська Запорізького. Ну, щоб ви розуміли, це як зараз у Верховну Раду чи Кабінет міністрів влаштуватися. Велика шишка!

Ну а далі вже просто коронна посада  —  з 1706 року Орлик стає генеральним писарем і довіреною особою гетьмана Івана Мазепи.Працював він і дипломатом, представляючи інтереси козацької держави по всій Європі. Одним словом – цікаве життя у козака видалося.

А ще кажуть, що Орлик був неабияким крутим поетом, письменником та журналістом. Він залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній» .

Видав навіть три поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі, та на честь полковника Івана Обидовського «Гіппомен сарматський».

171278955

85218

Цікаві факти

1. Одне обличчя з Мазепою

На купюрах номіналом 10 гривень зображений не Іван Мазепа, як заявлено, а його соратник Пилип Орлик. Брати художники Олександр та Сергій Харуки розповіли, що запропонували кілька варіантів портретів гетьмана Мазепи. Серед них випадково потрапив портрет Орлика. Оскільки достеменно невідомо, як виглядав Мазепа, затвердили Орлика.

2. Барон

Походить із чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV ст. виїхала до Польського королівства і згодом осіла в Західній Білорусі.

3. Випускник "Могилянки"

Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році на відмінно. Під час навчання проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою.

4. Поліглот

Окрім української мови, вільно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською

5. Обраний гетьман

5 квітня 1710 року запорозькими козаками, яких іноді називають "першою українською політичною еміграцією", було обрано Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля.

6. Той ще поет

Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний "Діаріуш подорожній". Писав його польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою. Видав поетичні книжки: "Прогностик щасливий", приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693), "Алкід Руський", присвячений Івану Мазепі, та на честь полковника Івана Обидовського "Гіппомен сарматський".

7. Дипломат-вигнанець

Після Полтавської битви емігрував до Османської імперії. Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вступав у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України.

8. Автор першої у світі конституції

Автор першої у світі конституції сучасного вигляду. Документ визначав права і обов'язки усіх членів Війська Запорізького та був затверджений шведським королем Карлом ХІІ. Хоча вона і не набула чинності, оскільки була написана в умовах вигнання, але документ залишається пам'яткою української політико-філософської та правової думки.

9. Борець із корупцією

Шість статей Конституції спрямовані проти зловживання владою і на боротьбу з корупцією. Цей термін вживають у написаному староукраїнською мовою оригіналі тексту. Зокрема гетьманові заборонялося "на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу". Ще один антикорупційний пункт був проти пільговиків, які вибили собі звільнення від повинностей.

10. "Мати-героїня"

Дружина Анна (народилась 29 липня 1683 року) майже на 15 років пережила Орлика. Подружжя мало вісім дітей: Анастасія (1699–1728), Григір (1702, Батурин – 1759, Михайло (1704–), Варвара (1707–), Яків (1711, Бендери – 1721), Марта (1713–), Марина (1715–) та Катерина (1718, померла рано).

Джерела:

http://www.5.ua/suspilstvo/10-tsikavykh-faktiv-do-dnia-narodzhennia-pylypa-orlyka-128075.html

https://tribuna.pl.ua/news/pilip-orlik-ta-parizki-komunari-hto-tsi-lyudi/

 
Життєвий та творчий шлях нашого земляка – Олеся Гончара PDF Друк e-mail
Середа, 26 квітня 2017, 11:06

Письменник Олесь Гончар народився у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області 3 квітня 1918 року в незалежній Україні. Власне, він фактично був її ровесником. Дитячі роки його припали на добу українського національного відродження, юнацтво — на час, коли те відродження стало розстріляним. Без лапок, які інколи ставлять, говорячи про це. Юність — фронт, полон, знову фронт. Йому дуже пощастило: він повернувся додому живим і не зламаним духовно, а лише привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від тебе хочуть почути.

goncharoles gonchar  

Але... Волею долі у Гончарові ще у сталінські часи просто-таки вибухнув справжній письменницький талант. Наявність такого таланту визнавали навіть найприскіпливіші критики мистецтва соцреалізму з числа емігрантів, наприклад, літературознавець Іван Кошелівець. Проте, як зауважував Кошелівець, цей талант міг проявити себе лише в описаннях якихось дрібних епізодів, особистих переживань героїв, замальовках природи чи батальних сценах. У всьому іншому Гончар був змушений чинити і писати так, як належало радянському літератору. Цю духовну й душевну роздвоєність молодого митця наочно засвідчили  опубліковані вже після його смерті щоденники, як фронтові, так і доби «розвиненого соціалізму». Утім, якби Олесь Гончар лише продукував друковану брехню, хоч і талановиту, будучи чесним тільки із самим собою, він нічим не відрізнявся би від десятків певного ґатунку членів Спілки письменників УРСР, чиї прізвища сьогодні цікаві хіба що дослідникам механізмів тоталітарної пропаганди. Ні, він ніколи не вписувався повністю у Систему; власне, сам факт ведення ним фронтових щоденників — це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення сталінського наказу: жодних особистих записів на передовій! інакше — воєнний трибунал! І в романі «Прапороносці», що здобув Сталінські премії, не все так просто: зображені у його епізодах там 2-й і 3-й Українські фронти — не лише за назвою українські. За Гончаром, українці — це сильні й мужні люди, чий потенціал далеко не обмежується співом тужливих пісень; українці вміють не тільки воювати, а й перемагати. Це нація, здатна бути нацією самовідданих лицарів, стверджував письменник, і в цьому сходився зі, здавалося б, непримиренними своїми ідеологічними опонентами — Донцовим чи Маланюком...

Загалом, «Прапороносці» — за всіх своїх літературних й ідеологічних недоліків, очевидних з дистанції років, залишаються одним із небагатьох романів тодішнього часу, в яких діють живі люди, а не ходульні схеми, де в художньому сенсі професійно й переконливо виписані (це відзначав щойно згаданий «український буржуазний націоналіст» Іван Кошелівець одразу після появи роману) певні ситуації, так би мовити, міні-новели в романному тексті.

Головне, що далеко не всі романи й повісті письменника виявилися художньо вдалими навіть за читацькими мірками тих часів. Суто соцреалістичними були повісті «Земля гуде» та «Микита Братусь», а  історико-революційна романна дилогія «Таврія» і «Перекоп» взагалі мало надавалася до читання. Але на початку 1960-х фактично автобіографічний роман «Людина і зброя» (про долю харківського студентського батальйону влітку 1941 року) та роман у новелах «Тронка» засвідчують нове піднесення творчості письменника. Ці романи і читалися, й обговорювалися молоддю, хоча у школі вони були позакласним читанням. Утім, вони — як й інші твори Гончара — написані художньо нерівно; крім того, у «Людині і зброї» далася взнаки цензура, у «Тронці» — автоцензура.

Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості.

Але коли з’явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам’яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в країні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми.

Те, що Олесь Гончар насправді думав, він довіряв лише нечисленним друзям та щоденникам. 1965 року, коли пройшла хвиля арештів української інтелігенції, він зробив такий красномовний запис: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?». Проте письменник продовжував залишатися членом КПРС і виступати з реверансами на адресу керівників партії.

Ну, а далі була перебудова, коли Гончар «внутрішній» і «зовнішній» злилися, нарешті, в одну людину: яскраві виступи і статті з вимогою державного статусу української мови, постановка екологічних питань, участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. Восени 1990 року Олесь Гончар кладе свій партквиток, який для нього був не стільки ознакою вірності марксизму-ленінізму, скільки символом фронтовою юності. «Люди вірять, ждуть, сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди, буде поновлена соціальна та національна справедливість», — пише він в одній із статей цього періоду. «Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?» — пише в іншій. Ну, а після ствердження незалежності відзначає: «Я стою на тій думці, що і вся Україна в тій чи іншій формі чинила опір тоталітарній диктатурі, цей опір подібно до антифашистських рухів у країнах Європи був і в нас усенаціональним. ...Тільки цим, масовістю — частіше незримого, напівприхованого в глибинах — опору можна пояснити те для багатьох несподіване чудо, що сталося 1 грудня 1991 року...»

Література

https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita

http://www.ukrlitzno.com.ua/oles-gonchar-zhittyevij-ta-tvorchij-shlyax/

 
« ПочатокПопередня12НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 2
Вхід для читача
Бібліотечний консультант, натисніть що б розпочати розмову

Вхід для оператора
Google перекладач
Ukrainian Armenian Azerbaijani Belarusian Chinese (Simplified) English French Georgian German Italian Latvian Lithuanian Polish Russian Spanish Turkish
Аудиотренинг Брайан Трейси «21 способ стать выдающимся менеджером»
Экспериментальные исследования памяти
Банер
Оцініть якість обслуговування і компетентність співробітників бібліотеки
 

Лічильник PR-CY.Rank